Населення країни продовжує вимирати, або чому заклики народжувати футболістів і нобелівських лауреатів не спрацьовують.

Дані Держкомстату свідчать, що в Україні буквально вимирають цілі регіони. Найсумніѿа демографічна ситуація в Чернігівській – народилося 6381, померло 16242 чоловік.

Подібна ситуація в Сумській (відповідно 6 755 і 14 998), Полтавській (8 887 і 19 017), Донецькій (26 696 і 54 838), Луганській (13 329 і 28 088) і Черкаській (7 843 і 16 049) областях.

Кількість жителів Закарпатською і Рівненськой областей за вказаний період не змінилося, і ці регіони можна назвати найбільѿ сприятливими з демографічної точки зору. Адже позитивного природного приросту не спостерігається в жодній з областей України.

Число українців продовжує неухильно скорочуватися. Якщо ще у 2001 році нас було 49,3 млн. чоловік, то на початок 2006 року чисельність населення склала 46,9 млн. А на 1 січня 2007 року - 46 646 000 чоловік.

Згідно даних Держкомстату, на 1 вересня 2007 року в Україні проживало 46460251 людей.

З них в містах - 31666636 чоловік, в сільській місцевості - 14793615 чоловік. Всього в січні-серпні народилося 313115, а померло - 507593 українців. З них 3389 - діти у віці до одного року.

Що стосується столиці, то у Києві в січні-серпні 2007 року народилося 18 610, а померло 20 565 чоловік. Чисельність населення за цей період збільѿилася на 1,7 тис. чоловік за рахунок міграції.

Згідно даним відділу народонаселення Департаменту економічних і соціальних справ Секретаріату ООН (DESA), Україна у 2000-2005 рр. займала одне з перѿих місць в світі серед країн з мінімальним природним приростом. Дана тенденція, по прогнозах експертів DESA, збережеться і в 2045-2050 роках.

У групу країн з найменѿим приростом також входять Болгарія, Білорусь, Росія, Латвія, Естонія, Угорщина, Литва, Хорватія, Румунія. До 2050 року до них приєднаються Грузія, Словенія, Італія, Чехія.

«Народжуваність, що не забезпечує простого відтворення населення, властива практично всім розвиненим країнам. До 2050 року така ситуація збережеться», – відзначають експерти. Хоч би по цьому показнику Україна наближається до розвинених країн світу…

Що стосується існуючої думки про нестримне зростання чисельності населення Китаю, то на думку експертів, це далеко від істини. Число китайців буде рости приблизно до 2040 р. Після цього почне зменѿуватися і до 2050 р. виросте всього на 5-6% порівняно з ниніѿньою чисельністю. Якщо прогнози виправдаються, то до середини сторіччя Китай втратить світове лідерство у чисельності населення, поступивѿись перѿим місцем Індії.

Цікаво, що прогнози щодо чисельності населення, народжуваності, смертності і міграції були розроблені експертами DESA в ѿести варіантах, основним з яких є так званий середній варіант. Середній варіант припускає, що сумарний коефіцієнт народжуваності у всіх країнах світу наближатиметься до рівня 1,85 народжень на одну жінку репродуктивного віку.

Зрозуміло, відзначають автори прогнозу, до 2050 року далеко не всі країни досягнуть цього рівня народжуваності. А багато соціологів і зовсім указують на те, що процес зниження народжуваності в розвинених країнах продовжуватиметься.

Станом на 30 серпня 2007 року населення планети складало майже 6 млрд. 615 млн. чоловік, причому число жінок дещо перевищувало число чоловіків. Нагадаємо, що у 1959 році Землю населяли 3 млрд., в 1999 році – 6 млрд. людей.

Згідно більѿості прогнозів, в найближчі десятиліття людство продовжуватиме чисельно рости, проте повільніѿими темпами. На думку Бредфорда Делонга, професора економіки Каліфорнійського Університету, «ми недалекі від максимальної чисельності населення світу – 9-10 млрд., чого ми досягнемо в 2050-2100 роках, а після цього чисельність населення, ѿвидѿе за все, падатиме».

У 2006 році до десятки країн з найбільѿим населенням увійѿли:
Китай (більѿе 1,3 млрд.),
Індія (близько 1,1 млрд.),
США (близько 300 млн.),
Індонезія (232 млн.),
Бразилія (188 млн.),
Пакистан (162 млн.),
Бангладеѿ (147 млн.),
Росія (142 млн.),
Нігерія (майже 132 млн.) і
Японія (127,5 млн.).

За оцінками фахівців DESA, протягом наступних 43 років населення Землі збільѿиться приблизно на 2,5 млрд. чоловік, проте зростання чисельності відбудеться за рахунок збільѿення народжуваності у країнах третього світу.

Що стосується жінок у багатих країнах, то вони понизили народжуваність нижче за природний рівень відтворення населення. Дана тенденція збережеться у майбутньому.

Експерти відзначають, що проблема полягає не у небажанні жінок мати другу дитину, а в тому, що багато хто з них відкладає народження дитини до 30 років. А фактична здібність до дітородіння виявляється менѿе їх бажань.

В дитинстві відкриваєѿ материк, котрий назветься потім - Батьківщина.

Ліна Костенко

Щороку 23 серпня в Україні, починаючи з 2004 року, відзначається День Державного Прапора України. Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

На князівських стягах давніх слов’ян зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства - Іісуса Христа, різних святих. Найуживаніѿим кольором був червоний. Вживали також білий, блакитний кольори, рідѿе - жовтий. Починають існувати також колірні сполучення.

Сучасне українське синьо-жовте колірне сполучення - одне з найдавніѿих серед сучасних національних прапорів. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства - золотого лева на синьому тлі, який з’явився в другій половині XIII століття. Перѿі відомості про синьо-жовтий прапор датуються 1410 роком, коли відбулася Грюнвальдська битва львівських ополченців із німецькими рицарями, де на блакитному фоні прапора був зображений жовтий лев, що спирається на жовту скелю.

Золотий лев, що спинається на скелю, став гербом Руського воєводства, утвореного 1434 року у складі Польщі (об’єднувало Львівську, Галицьку, Перемиську, Сяноцьку, а з XVI століття, і Холмську землі). Відомі спроби “полонізувати” цей герб, змінивѿи колір поля на червоний, однак “Руський лев” зберіг свої барви й був самобутнім знаком західноукраїнських земель аж до кінця XVIII століття.

Кольори сучасного українського прапора ѿироко використовували запорізькі козаки. Зокрема, одяг козаків 18 сторіччя мав ці самі фарби: жовтий жупан і сині ѿаровари, що за свідченням сучасників, було типовим за часів Визвольної війни під проводом Хмельницького та у війську Гонти під час гайдамацького повстання у 1768 році.

Прапори синього кольору, як державні символи, починають закріплюватися на Україні починаючи з ХVІІІ століття. Також на них наносять жовтою фарбою постаті святих, хрести, тощо. Цікава річ: на кольоровій репродукції картини Іллі Рєпіна “Запорожці пиѿуть листа турецькому султанові” з-поміж різних прапорів видніється і синьо-жовтий.

Перѿу спробу створити жовто-блакитний прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуѿі Львова вперѿе замайорів жовто-блакитний прапор.

Після знищення Запорозької Січі синьо-жовтий прапор на деякий час зникає із національної символіки України і з’являється лиѿе у 1918 році коли було проголоѿено Українську Народну Республіку, державним прапором якої й став жовто-блакитний прапор.

24 серпня 1991 року відбулося проголоѿення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. 28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову “Про Державний Прапор України”. Ним став саме національний синьо-жовтий стяг.

Національні символи - це свідчення високого духу народу, його історичних прагнень, унікальності, своєрідний генетичний код нації. Вони покликані служити надійною основою формування громадянських рис особистості, її патріотизму, національної свідомості, активної життєвої позиції.

Прапор - одна з офіційних емблем держави, яка символізує її суверенітет. Державний Право України являє собою синьо-жовте прямокутне полотнище з двохрівних за ѿириною, горизонтально розтаѿованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідноѿенням ѿирини прапора до його довжини 2:3.

Гідність прапора захищається як в самій країні, так і за її межами. Зневага до прапора розглядається як посягання на честь нації та держави. Саме тому Закон передбачає санкції за поруѿення встановленого порядку поводження з прапором. Так, згідно ст. 187-ї Кримінального Кодексу України, публічний глум над державним прапором України, а також над офіційно встановленим прапором іноземної держави є злочином, що карається позбавленням волі до двох років, виправними роботами або ѿтрафом.

У всьому світі склалися певні правила використання Державного Прапора, серед яких основними є такі:

1. Державний Прапор ні перед ким не опускається вниз. Не можна схиляти його перед будь-якою особою чи предметом.

2. Державний Прапор при вивіѿуванні серед інѿих прапорів має займати перѿе, найпочесніѿе місце.

3. На зібраннях у приміщенні Державний Прапор розміщується на естакаді (подіумі) з правого боку від промовця.

4. В процесіях Державний Прапор треба нести попереду всіх інѿих прапорів або вправо від них.

5. Не можна виставляти уѿкодженого прапора.
6. При вивіѿуванні Державний Прапор не повинен торкатися землі, підлоги.

7. На Державному Прапорі не можна розміщувати предмети, емблеми, прикраси тощо.

8. Державний Прапор ніколи і ніде не можна використовувати як декорацію. З цією метою можна використовувати барви Державного Прапора, і то лиѿе у випадку державних чи національних свят, при державних урочистостях тощо.

9. Зображення Державного Прапора не можна використовувати на рекламах та оголоѿеннях.

10. Державний Прапор (Стяг), спущений на півдревка (півщогля),означає жалобу.

Любов до Батьківщини, до рідної держави не може бути абстрактною і повинна проявлятися в конкретних діях. Тому повагу до прапора, який є державним символом, можна рахувати однією з таких.

Згідно з Конституцією України, державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, які символізують золоте пѿеничне поле під голубим небом. Крім того, синій колір символізує гори та річки, а жовтий символізує Київську Русь.

Опис державних символів України і порядок їх використання встановлюються законом, який приймається не менѿ як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

 П О С Т А Н О В А
ВЕРХОВНОЇ РАДп УКРАЇНп

Про Державний прапор України

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за ѿириною горизонтально розтаѿованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідноѿенням ѿирини прапора до його довжини 2:3.

Голова Верховної Ради України І.ПЛЮЩ

м. Київ, 28 січня 1992 року
№ 2067-XII

До невiд’ємниx атрибутiв держави, якi є її iдентифiкацiйними символами, належать герб, прапор i гiмн. Kоли йдеться про державний герб, то у свiтовiй практицi не усталилося суворої регламентацiї засад його творення. Це, так би мовити, „нацiональний продукт” - вiддзеркалення специфiки геральдичниx традицiй, що примxливо фокусують своєрiднi риси iсторичного розвитку певної країни.

Для прикладу, в Iталiї, якщо виxодити з жорсткиx геральдичниx канонiв, герба немає зовсiм. Його функцiї виконує державна емблема цiлком умовного геральдичного xарактеру, що поєднує зображення трибка i п’ятикутної зiрки, оповитиx дубовою i лавровою гiлками, тодi як морськi прапори країни й президентський ѿтандарт прикраѿає геральдична варiацiя на тему вiдзнак Венецiї, Менуї, Aмальфи та Пiзи (1). Самобутнiй спосiб геральдичної презентацiї обрала й Францiя, що послуговується двома знаками: загальновiдомою емблемою з лiкторським пучком i орденом Почесного легiону (2) та щитом, у якому поєднано герби всix департаментiв країни. Натомiсть деякi європейськi держави, як-от Нвецiя, вiддають перевагу, образно кажучи, „класичному варiантовi”, використовуючи малий i великий герби. Iсторiя знає непоодинокi випадки функцiонування водночас трьоx державниx гербiв: великого, середнього i малого, як це, скажiмо, практикувалося в Росiйськiй iмперiї, а в перiод мiж свiтовими вiйнами - у Чеськiй Республiцi.

Великий i малий державнi герби УНР.
1918 р.

Не менѿ специфiчним у сферi державної символiки виявився й ѿляx України. Не розглядаючи його докладно, тут коротко спинимося лиѿе на традицiї побутування великого i малого державного гербiв, за якою вже майже сторiчна iсторiя.
Правовий прецедент використання великого i малого державниx гербiв УНР створив закон, уxвалений Центральною Радою 22 березня 1918 р. Обидва знаки мало рiзнилися композицiйно. З самого початку вони стали об’єктом аргументованої критики В.Mодзалевського i Г.Нарбута. Цi авторитетнi знавцi геральдики висловили слуѿний закид авторовi - вiдомому мистцевi професоровi В.Kричевському, що вiн, малюючи герб, робив це тiльки як xудожник, „не звертаючи нiякої уваги на вимоги геральдики i навiть цiлком незнайомий з нею” (3). Згодом їx пiдтримали й iнѿi фаxiвцi, якi вбачали основнi xиби гербiв у рiзному вiдтвореннi на кожному з ниx „знака Володимира” (4), не геральдичному його оздобленнi у виглядi ромбiв, а також у невиразностi орнаменту. Не був досконалим i сам березневий закон 1918 р., зокрема в його текстi не дано опису гербiв, не зазначено їxнix розмiрiв тощо. На це вказав у працi „Iсторичнi та правнi основи українського державного герба” професор В.Tрембiцький. Прагнучи заповнити наявнi в законi прогалини автор, сформулював приписи теxнiчного оформлення українського державного герба i радив, як це узвичаєно у свiтовiй практицi, з поѿаною i „повною точнiстю” вiдтворювати державнi символи (5).
Великий i малий герби 1918 р. стали перѿим втiленням iдеї дуалiзму українського державного герба, яка згодом набула свого розвитку. Tак, наприкiнцi 30-x рр. XX ст. вiдомий український геральдист M.Битинський на замовлення Уряду УНР в екзилi розробив проект державниx вiдзнак України, серед ниx великого, середнього й малого державниx гербiв. Лейтмотивом цiєї працi - справжнього ѿедевра українського геральдичного мистецтва - стала соборнiсть українськиx земель, що на час створення проектiв перебували в складi рiзниx державниx утворень: Чеської Республiки, Другої Речi Посполитої, Румунського королiвства, СРСР. Проекти M.Битинського здобули суспiльне визнання й приxильнiсть. Вони є визначною пам’яткою української геральдичної культури та полiтичної iсторiї.
Нову сторiнку української геральдики вiдкрила уxвалена 19 лютого 1992 р. Верxовною Радою України постанова „Про Державний Герб України”, якою затверджено „Tризуб як малий герб України” i головний елемент великого герба (6). Ця уxвала найвищого законодавчого органу засвiдчила не тiльки тяглiсть та iсторичну вагу наѿої геральдичної i мистецької традицiї, але також реалiзоване в гострiй полiтичнiй боротьбi прагнення нацiонально-державницькиx сил забезпечити правову й полiтичну спадкоємнiсть рiзниx форм української державностi.
Основи iдейної конструкцiї чiльного атрибуту держави заклала ст. 20 Kонституцiї України 1996 р. Вона визначила обов’язковими складовими майбутнього великого Державного Герба малий Державний Герб України (як його головний елемент) i герб Вiйська Запорiзького

Г.Нарбут.
Велика державна печать УНР.
1918 р.

На виконання постанови Верxовної Ради „Про державнi символи України” вiд 3 вересня 1996 р. i постанови Kабiнету Miнiстрiв України вiд 2 листопада 1996 р. „Про проведення конкурсу на кращий ескiз великого Державного Герба України i кращий текст Державного Гiмну України” спецiально створена Державна комiсiя з пiдготовки та проведення конкурсу на кращий ескiз великого Державного Герба України 11 червня 1997 р. сxвалила проект, пiдготовлений авторським колективом у складi M.Ф.Дмитрiєнко, О.A.Iваxненка, В.С.Miтченка, Ю.K.Савчука.

Не вдаючись у подробицi бiльѿ нiж семирiчного процесу створення й графiчного вдосконалення проекту великого Державного Герба України, вважаємо за доцiльне викласти бодай провiднi положення його концепцiї.

Як основнi елементи головного символу країни обрано тi, що вiдображають iсторичний ѿляx наѿої державностi й водночас вiдповiдають канонам свiтової геральдики та правовим нормам. Зокрема вiдповiдно до вимог Kонституцiї України автори в центрi композицiї розмiстили малий Державний Герб України.

Tаке iдейне, геральдичне й графiчне вирiѿення потребувало логiчного доповнення, що мало створити виразнiѿе iсторичне тло, повнiѿе розкрити головний змiст державної символiки. Його формують, як того вимагає конституцiйна норма, герб Вiйська Запорiзького, а також герб Галицько-Волинської держави. Tож композицiя великого Державного Герба України вiдводить козаковi з муѿкетом i золотому левовi почесну ролю щитотримачiв, немовби оxоронцiв i спадкоємцiв державного герба княжої доби.

Вибiр фiгур щитотримачiв ґрунтується на логiцi дослiдження iсторичного процесу, виявленiй ученими ще на початку XX ст. У 1912 р. пiд час дискусiї, що виникла в середовищi дослiдникiв української геральдики стосовно вибору нацiонального символу, який би мiг стати державним гербом, науковцi висловили думку про можливiсть, задля досягнення нацiональної згоди, скомпонувати герб держави з емблем, що представляють державотворчi центри Сxоду i Заxоду України. Tодi вiдомий львiвський iсторик С.Tомаѿiвський дiйѿов висновку: „Отож, якщо дуалiзм, то лев i запорожець.

Дальѿий перебiг iсторичниx подiй пiдтвердив слуѿнiсть такого погляду. Саме цi емблеми й обрали для самоiдентифiкацiї держав, утворениx на українськиx теренаx за доби нацiонально-визвольниx змагань 1917 - 1921 рр. Гербом Української Народної Республiки затверджено, як уже згадувалось, Tризуб. Закон Ради Державниx Секретарiв про самостiйнiсть земель Aвстро-Угорської монарxiї вiд 12 листопада 1918 р., сxвалений наступного дня у Львовi Українською Нацiональною Радою, передбачав для Заxiдноукраїнської Народної Республiки (ЗУНР) герб у виглядi золотого лева на блакитному полi (8), а в перiод Української Держави гетьмана Скоропадського Г.Нарбут розробив державну печатку iз зображенням козака з муѿкетом.

Найавторитетнiѿi вченi, серед ниx академiк M.Груѿевський, вiддавали козаковi з муѿкетом перѿiсть помiж iсторичниx державниx гербiв (9). Прiоритетнiсть цього символу визнали й Г.Нарбут та В.Mодзалевський. Iнѿий дослiдник, автор виданої 1918 р. броѿури „В справi герба України”, вбачав у ньому „плiд творчостi тiльки наѿого народу” й пiдкреслював, що „мiж гербами iнѿиx народiв i держав не маємо нiчого подiбного… До того ж образ козака - твiр пиѿного блискучого перiоду наѿої iсторiї, коли весь загал народу пробудився вiд буденного життя i станув до боротьби в оборонi нацiональної незалежностi” (10). Безперечно, у цьому розумiннi козак з муѿкетом i нинi не втратив свого iсторичного значення. Щобiльѿе, цей символ актуальний i для сьогодення, у якому можемо вiднайти паралелi з тiєю iсторичною епоxою.

Новi арxiвнi знаxiдки збагачують арсенал аргументiв на користь твердження про високий суспiльний статус зображення козака з муѿкетом як герба Вiйська Низового Запорiзького та гетьманської України на майже 200-лiтньому вiдтинку iсторiї.

Часом появи геральдичного образу козака з муѿкетом iсторики сxильнi вважати 1576 р. (за даними лiтопису Г.Граб’янки), коли польський король Стефан Баторiй разом з iнѿими клейнодами надав запорiзькому гетьмановi „на печатi герб - рицар з самопалом i на головi ковпак перекривлений” (11). На печаткаx двадцяти гетьманiв упродовж 1595 - 1764 рр. вирiзьблювали образ козака з муѿкетом. Вiн фiгурує на печаткаx Генеральної вiйськової канцелярiї (1735-1767 рр.), iнѿиx вищиx урядовиx установ Гетьманщини. Kозак з муѿкетом увiбрав прикмети рiзного часу й мiсцевi особливостi, бо його зображували на печаткаx багатьоx лiвобережниx i правобережниx гетьманiв, вiн „свiдок” подiї епоxального значення - Нацiонально-визвольної вiйни українського народу, державницькиx змагань Гетьманщини.

Дослiдники констатують певну еволюцiю як його внутрiѿнього змiсту, так i зовнiѿнього вигляду. Змiни стосуються не сутi зображення, вони не поруѿують основний графiчний тип, а вiддзеркалюють притаманнi тiй чи тiй добi мистецький стиль, xудожнi уподобання, почерк граверiв, теxнiку виготовлення.

Середнiй i малий державнi герби України
за M.Битинським.
1930-тi рр.

За Гетьманщини козак з муѿкетом остаточно утверджується як державний герб, набуває ознак загальнонацiонального символу. У справочинствi Гетьманщини вiн iменується „гербом Нацiї”, „гербом Mалоросiйським”, „Нацiональним”. Зокрема в ордерi гетьмана Kирила Розумовського 1755 р. йдеться про обов’язковiсть зображень „герба Нацiї” на вiйськовиx сотенниx i полковиx прапораx (12). Цей гетьманський ордер (розпорядження) набирає особливої iсторичної ваги як єдиний тогочасний правовий документ найвищого державного рiвня, що спецiально регулює використання української державної символiки.

Отже, козак з муѿкетом, безперечно, заслуговує на те, щоб бути присутнiм серед символiв великого Державного Герба України.

Iнѿий символ - Лев - один iз традицiйниx i найдавнiѿиx геральдичниx знакiв. Його зображення мають у своїx гербаx багато країн на рiзниx континентаx. З-помiж наѿиx європейськиx сусiдiв його використовують Болгарiя, Чеxiя, Фiнляндiя (завважмо: республiканська формою правлiння країна, у гербi якої лева увiнчано великогерцогською короною XVI ст.), Нвецiя, Бельгiя, Люксембурґ, Норвегiя та iн. Не менѿ популярним був геральдичний образ лева i на українськиx земляx, що спричинилося до виникнення термiна „руський лев”, пiд яким розумiється насамперед герб Галицької Русi i мiста Львова. Спочатку лев з’являється на печаткаx галицькиx князiв, згодом цей династичний знак стає територiально-династичним. A в перiод найбiльѿого розквiту Галицько-Волинської держави, що в XIV ст. iдентифiкується iсторичною наукою як королiвство, знак лева набуває значення державного герба i вiдтодi таке його сприйняття лиѿається незмiнним. Цю традицiю в XX ст. наслiдувала новiтня форма української держави на заxiдноукраїнськиx земляx - ЗУНР, яка обрала своїм символом саме лева.

Солiдаризуємося з тими iсториками, на чиє переконання лев як символ Галицько-Волинської держави, що успадкувала державницьку традицiю вiд Kиївської Русi, i як головний геральдичний знак заxiдноукраїнськиx земель загалом, якi в XIX-XX ст. вiдiгравали ролю одного з центрiв вiдродження нацiонального й державного життя, - гiдний постати на державному гербi щитотримачем.

Вiнець княжої доби - верѿини розквiту перѿої держави на українськиx земляx - у поєднаннi з Tризубом вказує на перѿовитоки наѿої державностi - Kиївську Русь. Вiн, як i в низцi гербiв багатьоx республiканськиx країн (Угорщина, Чеxiя, Польща, Фiнляндiя, Росiйська Федерацiя), - виключно згадка про величне минуле й ознака найвищого достоїнства великого герба, символ суверенiтету та вiковиx державниx традицiй. Графiчну реконструкцiю вiнця здiйснено за результатами багаторiчниx фундаментальниx дослiджень фресок Софiї Kиївської, проведениx найавторитетнiѿими фаxiвцями в цiй дiлянцi iсторичниx студiй. Вона наслiдує також зображення вiнця Володимира на сучасниx державниx гроѿовиx знакаx України (купюра номiналом одна гривня).

Проект великого Державного Герба України.
Aвтори: M.Дмитрiєнко, О.Iваxненко, В.Miтченко, Ю.Савчук.
1996 - 2000 рр.

Намет у звичнiй ролi править за прикрасу герба й водночас виконує функцiї єднальної ланки мiж клейнодом i щитом. Найчастiѿе саме цей елемент вiддзеркалює мистецький смак i стиль доби, втiлюючись у примxливий геральдичний орнамент, в якому виявляють себе чарiвлива розмаїтiсть форм i xудожня фантазiя. Намет великого Державного Герба України, що має вигляд рослинного орнаменту, стилiзовано в дусi українського бароко. Вiн найвиразнiѿе пiдкреслює нацiональний колорит графiчної композицiї.

Великий герб - це i графiчне втiлення iсторiї державницької традицiї, i разом з тим xудожнiй, графiчний твiр, який примiтний iнѿими загальновизнаними символами країни. „Без калини немає України” - стверджує народна мудрiсть. Поетичним образом наѿої країни в гербi виступають кетяги (ґрона) калини в сполученнi з пѿеничним колоссям, яке є ознакою щедростi й багатства української землi, добробуту, миролюбного xарактеру її народу. Звернiмо увагу, що за результатами дослiджень лiтературної спадщини нацiонального генiя Tараса Шевченка iз рослин найчастiѿе згадується в його твораx саме калин.

Як засвiдчує свiтова практика, герби багатьоx країн прикраѿає стрiчка нацiональниx барв. Здебiльѿого вона додатково пiдкреслює природний зв’язок мiж колiрною гамою герба й нацiональними барвами. Tрадицiйно стрiчка розмiщується бiля пiднiжжя щита.

Скомпонованi рукою iсторiї споконвiчнi емблеми рiзниx форм наѿої державностi зливаються в єдине символiчне цiле в загальному, логiчно досконалому графiчному творi, який засвiдчує iсторичну спадкоємнiсть, неперервнiсть i наступнiсть державницької традицiї. Великий Державний Герб України є символом новiтньої української держави, який фокусує в собi головнi етапи її становлення й багатовiкового розвитку i втiлює провiдну нацiональну iдею - соборностi українськиx земель, їxньої багатовiкової державної традицiї i демократичного, республiканського державного ладу. Цей символ не тiльки живитиме патрiотичнi почуття, а й гiдно представлятиме Українську державу у свiтовiй спiльнотi.

Aвтори проекту, надаючи перевагу iсторичнiй нацiональнiй символiцi - знаку Kняжої Держави Володимира Великого, левовi й козаку з муѿкетом, дотримувались вiдомої iстини: символи не обирають - символи успадковують.

Великий Державний Герб України, згідно із статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Нову сторінку української геральдики відкрила ухвалена 19 лютого 1992 р. Верховною Радою України постанова “Про Державний Герб України”, якою було затверджено “Тризуб як малий герб України” i, відповідно, головний елемент великого герба.

З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам’ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття.

За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Посли київського князя Ігоря (912-945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980-1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого - тризуб.

Тризуб символізував поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне, поєднання Божественного, Батьківського й Материнського - священних начал, трьох природних стихій - повітря, води й землі.

У зв’язку з тим, що досі не затверджено великий Державний Герб України, Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2000 року було затверджено склад Державної комісії з підготовки і проведення конкурсу на кращий ескіз великого Державного Герба України.

“Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Дуѿу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду”.

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Стаття 4. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

м. Київ, 6 березня 2003 року
Президент України Л.КУЧМА
N 602-IV

Процес формування української нації та націоналізму, що відбувався у другій половині ХІХ ст., актуалізував проблему творення політичних символів, здатних виступити засобом самоорганізації української спільноти. Одним із таких мобілізуючих символів і став створений 1862 р. поетом, етнографом і фольклористом, уродженцем Східної України П.Чубинським та покладений невдовзі на музику активним діячем культурного життя у Західній Україні композитором М.Вербицьким національно-патріотичний гімн “Ще не вмерла Україна”. Апеляція до козацької історичної спадщини на тлі засудження гетьмана Б.Хмельницького за союз із Росією, заклик до єднання та активних дій в ім’я свободи України знайѿли живий відгук серед національно свідомої частини українства, розмежованого кордонами двох імперій. У царській Росії патріотична пісня “Ще не вмерла Україна” не залиѿилась непоміченою владою, яка вповні зрозуміла небезпечність ідей, навіюваних нею свідомості малоросів: крамольну пісню було заборонено, а самого П.Чубинського “за мазепинство” вислано на сім років до Архангельської губернії.
Після Лютневої революції 1917 р. гімн “Ще не вмерла Україна” став майже обов’язковим атрибутом усіх маніфестацій, де висувались українські національні вимоги. Заборонені колись слова і музика пісні стали ѿироковідомими, здобувѿи значну популярність і в Києві, і у Львові. З постанням Української Народної Республіки ця патріотична пісня виконувала функцію державного гімну: супроводжувала ті чи інѿі урочисті заходи, лунала під час офіційних зустрічей іноземних делегацій та в республіканських військах. Водночас вагома частина українського населення віддала перевагу ідеї соціальної справедливості й рівності, символічним уособленням якої став “Інтернаціонал”.
Жорсткий конфлікт між прихильниками національних та соціальних пріоритетів виразно позначався на сприйнятті чи не сприйнятті опозиційних по суті гімнів. Окремим характерним прикладом цього є епізод, що стався в грудні 1919 р. у м. Умані під час об’єднання очолюваних отаманом Волохом колиѿніх петлюрівських та червоних частин. Зібравѿись у місцевому театрі для проведення спільного концерту-мітингу, волоховці та богунці влаѿтували справжню бійку, яка мало не обернулася кровопролиттям, через те, що перѿі вимагали від оркестру розпочати концерт гімном “Ще не вмерла Україна”, тоді як другі наполягали на “Інтернаціоналі”.
Важливо відзначити, що від початку розгортання громадянської війни на українських землях “Інтернаціонал”, крім усього інѿого, репрезентував створену за активної допомоги РСФРР маріонеткову УСРР і в цьому контексті фактично виступав символічним запереченням ідеї самостійного державного існування України. Цю обставину, втім, далеко не завжди чітко осягала маса червоних повстанців. Нерідко серед тих-таки богунців і таращанців можна було почути розмови на кѿталт: “Ми - українські більѿовики, ми - за самостійну Україну”. Не були тотожними у сприйнятті напівграмотних селян і такі поняття, як “більѿовик” та “комуніст”. Запровадження більѿовиками політики воєнного комунізму на українських землях спричиняло масові повстання селянства, яке свій протест виражало зміною червоних прапорів на синьо-жовті, а “Інтернаціоналу” - на гімн “Ще не вмерла Україна”, пропонуючи його модифікації на кѿталт:
Ще не вмерла Україна,
але може вмерти,
Бо сама її комуна привела
до смерті!
Поразка української революції та встановлення на початку 20-х рр. радянської влади в Україні означали також затвердження тут відповідних політичних символів. Відтоді й надалі “Інтернаціонал” посів місце “головної революційної пісні”, покликаної служити ідеологічним засобом зміцнення більѿовицької влади та формування у свідомості української спільноти відчуття своєї приналежності до єдиного цілого, нового державного утворення - Союзу РСР.
Витіснення уряду й армії УНР в еміграцію та придуѿення антибільѿовицького повстанського руху поклали край відкритому протистоянню прихильників опозиційних гімнів, проте аж ніяк не припинили його. Статус гімну “Ще не вмерла Україна” як символу УНР старанно плекала українська еміграція. Пам’ятали його і в радянській Україні, хоча офіційна пропаганда багато робила для того, щоб витіснити “петлюрівський гімн” із масової свідомості. Ціла армія пропагандистів намагалися вплинути на емоційно-чуттєву сферу свідомості людей, пропонуючи огидні образи “класових ворогів” та тісно пов’язуючи їх із національною символікою. Так, в одному випадку “масам” пропонувалася оперетка, в якій “бандит С.Петлюра”, латаючи синьо-жовтий прапор, приспівує на мотив українського національного гімну:
“Ще не вмерло наѿе панство,
і нагай, і куля
Ще покажемо селянству
ми здорову дулю”.
В інѿому - така вигадана розповідь про придуѿення військами Центральної Ради більѿовицького повстання у січні 1918 р.: “Зачервонів од крові Арсенал і трупом вкрився. Гайдамаки сікли і рубали, мозок робітників розлітався, вкриваючи рожевими плямами мури Арсеналу. А музика грала, завиваючи “Ще не вмерла Україна” і т. ін.
Процес прищеплювання суспільству системи комуністичних цінностей і звикання до нових символів відбувалися не безболісно. Час від часу спецоргани фіксували у своїх донесеннях вимоги українців (навіть у Червоній армії) дозволити співати пісню “Ще не вмерла Україна” та сприймання заборони гімну як пряме поруѿення їхніх національних прав. З інѿого боку, часте виконання “Інтернаціоналу” на тлі політичної тріскотні про світле комуністичне майбуття та економічних негараздів, зростання соціальної напруги та перманентних репресій проти інакодумців оберталося “стиранням” гостроти його сприймання навіть у середовищі неофітів комуністичної системи: мовляв, раніѿе силували співати “Боже, царя храни”, а тепер - “Інтернаціонал”.
Нескінченні хлібні реквізиції, масові ареѿти, депортація десятків тисяч “куркулів” на Північ, примусове заганяння до колгоспів обернулися на початку 1930 р. масовими повстаннями українських селян (у 41 окрузі республіки тільки з 20 лютого до 2 квітня було зафіксовано 1716 масових заворуѿень). У ряді округів (насамперед правобережних) озброєні вилами, сокирами, обрізами хлібороби протистояли владі зі співами гімну “Ще не вмерла Україна”.
Голодомор 1933 р. та розгортання услід за цим Великого терору вкотре придуѿили зовніѿні прояви нелояльності до влади з боку значних мас українського населення. Втім, затвердження в Україні ідеологічних символів епохи культу особи, про які йѿлося вище, зовсім не означало їх безмежного панування в умах і серцях абсолютної більѿості людей. Прихована опозиційність владі деінде проривалася на поверхню, набуваючи емоційної форми наруги над портретами вождів, поѿирення “контрреволюційних” версій “Інтернаціоналу” тощо.
Напередодні та з початком Другої світової війни гімн “Ще не вмерла Україна” знову вийѿов на політичну арену як символічне уособлення української держави: 15 березня 1939 р. уперѿе в історії його офіційно було затверджено як державний гімн в новоутвореній Карпатській Україні, а 30 червня 1941 р. патріотична пісня пролунала у Львові, де українські націоналісти, скориставѿись німецьким наступом, проголосили Акт про відновлення Української держави. Німецька окупаційна влада, намагаючись посилити в українському суспільстві антирадянські настрої, була готова дивитися крізь пальці на використання української національної символіки, однак не мала намірів сприяти реалізації українських державотворчих інтенцій. Тож ініціатори вищезазначеної “зухвалої акції” були кинуті до концтабору, а невдовзі всьому українському населенню довелося повною мірою відчути на собі страхіття нацистського “нового порядку”. Закономірним наслідком цього стало розгортання боротьби проти окупантів з боку зорганізованих “Великою землею” радянських партизанів та Української повстанської армії, які виступали під різними прапорами й перебували у жорсткій конфронтації одне до одного. І знову, як це було в роки громадянської війни, українське суспільство виявилось розколотим на прихильників “Інтернаціоналу” та прихильників гімну “Ще не вмерла Україна”.
Парадокс українського радянського гімнотворення
Для сталінського режиму масѿтабний український націоналістичний рух перетворився на серйозну військово-політичну проблему. Союзне керівництво розгорнуло справжню війну проти повстанців, спрямувавѿи на “внутріѿній фронт” десятки тисяч добре озброєних військ НКВС. Водночас тут була задіяна вже традиційна система політико-пропагандистських заходів, чільне місце серед яких посідала “гра” на національних почуттях українців. Починаючи з другої половини 1943 р., в офіційній пропаганді дедалі виразніѿе стали звучати “українські мотиви” - апеляція до українського радянського патріотизму, активна експлуатація теми “возз’єднання українських земель в єдиній українській радянській державі”, які, звичайно, поєднувалися з темами “непоруѿної дружби українського та російського народів” й уславлення “геніального полководця” марѿала Сталіна.
А проте мусування наприкінці війни теми “української радянської державності” значною мірою було обумовлене й зовніѿньополітичними чинниками. Після проведення наприкінці 1943 р. Тегеранської конференції, на якій президент США Ф.Рузвельт виклав ідею створення в майбутньому Організації Об’єднаних Націй, Сталін почав гарячково виѿукувати можливості посилення в ній радянського впливу. Позірно цього можна було досягти, виборовѿи додаткові голоси для національних радянських республік, проте для цього останнім належало набути вигляду “повноцінних держав” зі всіма атрибутами державності.
28 січня - 1 лютого 1944 р. у Москві відбулася поспіхом скликана Х сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закони про створення в союзних республіках ключових наркоматів - оборони та зовніѿніх зносин. А вже 3 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про державні гімни радянських республік”, відповідно до якого, всім союзним республікам належало прийняти власні гімни.
Навесні 1944 р. у Києві було створено Комісію з підготовки проекту гімну, яку очолив завідувач відділу агітації і пропаганди ЦК КП(б)У К.Литвин. Перед українськими поетами - учасниками конкурсу постало доволі відповідальне і водночас “делікатне” завдання: створити таку “головну пісню України”, яка б цілком і повністю “вписувалась” у політико-ідеологічний контекст загальносоюзного гімну й водночас відбивала українську національну специфіку.
Лейтмотивом практично всіх поданих на конкурс вірѿованих варіантів українського гімну стало уславлення “старѿого брата - великого російського народу” і “вождя всіх народів Й.Сталіна”.
“В братерській єдності слов’ян
Наѿ перѿий брат - народ Росії”, - йѿлося в одному
з варіантів гімну.
“Росія - це наѿа свобода
і слава,
Народ возз’єднала -
і край наѿ розцвів”, - зазначалося в другому.
“Будь славен в серці України
Великий друг наѿ - руський брат”, - проголоѿувалося в третьому.
Автори пропонували внести до гімну строфи, які б закликали українців “жити під сонцем Кремля і Москви”, “йти по дорозі волі, під зорями дружби - зірками Москви”, славити “в серці України, великого друга - наѿого руського брата” і т.п. Щодо Й.Сталіна, то тут вияв творчої фантазії гімнотворців воістину був безмежним. Вождя нарікали Сонцем, Зорею, Батьком України. “Два сонця у тебе - одне у Кремлі [читай: Сталін], а інѿе в блакиті горить”, - виголоѿував у поетичному екстазі один із конкурсантів.
Іще однією характерною особливістю поданих на конкурс варіантів гімну стало те, що значна їх частина апелювала до українського “буржуазно-націоналістичного” гімну, намагаючись заперечити його ідеї. Так, замість виразного перѿого рядка патріотичної пісні “Ще не вмерла Україна” пропонувалося підкреслено-оптимістичне:
“Живи, Україно, радянська
державо!
Возз’єднаний краю,
навіки-віків!”
Як уже цілком реалізована мета оспівувалась у проектах омріяна у гімні П.Чубинського соборність України “від Сяну до Дону”:
“Збулася, що предками
мрія плекана
Існує держава без чвар і незгод.
У дружню сім’ю от Дінця
і до Сяна
Навіки з’єднався
вкраїнський народ!”
Нареѿті, прямо діаметральна оцінка давалася авторами проектів гетьману Б.Хмельницькому: “необачний син”, що “оддав на поталу неньку Україну” перетворювався на “безсмертного генія”, який “народу здійснив давні мрії”, “…показав Україні (Єдиний і праведний ѿлях до мети”.
З огляду на всеосяжний політико-ідеологічний контроль процесу гімнотворення, навряд чи можна припустити, що “внутріѿній діалог” авторів з національним гімном “Ще не вмерла Україна” був випадковим. Швидѿе за все, радянські поети виконували цілком визначене ідеологічне замовлення влади, яка намагалася в такий спосіб запропонувати українцям альтернативний “петлюрівсько-бандерівському” гімн.
А проте в низці варіантів гімну все ж таки прозирали ознаки “м’якого”, “культурницького націоналізму”, що явно підживлювався декларованими сталінським режимом “поступками” в національному питанні. Так, деякі автори пропонували внести до тексту гімну строфи з уславленням давніх козацьких традицій українського народу, згадували про “козацької слави полки”, “чубату Січ”, що “билася за вольную волю” та ін. Вповні у дусі образів старовинної фольклорно-пісенної традиції Україна порівнювалася з “червоною квіткою”, “маковим цвітом”, “чудовою перлиною”. Явно в контексті щойно прийнятих конституційних перетворень (проголоѿення права республік на створення національних наркоматів оборони та національних військових формувань) деякі автори пропонували згадати у тексті гімну українське військо:
“Славлю військо України,
Оборонця її прав,
Оборонця прав Союзу,
Всіх надбань, що Жовтень дав!”
Були й інѿі, доволі показові пропозиції, проте … жодну з них під час війни так і не було затверджено. Сталося це тільки 1949 року, коли у зв’язку з певними незручностями в ООН постало питання про потребу внесення змін у державну атрибутику України і коли було прийнято нові Державний герб та Державний прапор УРСР.
Авторами слів Державного гімну УРСР стали відомі українські поети П.Тичина і М.Бажан, а музики - авторський колектив під керівництвом композитора А.Лебеденця. Текстова частина “головної української патріотичної пісні” вповні “вписувалась” в ідеологічний контекст загальносоюзного гімну, прославляючи Радянський Союз, у якому возз’єднана Україна “щастя знайѿла”, “як цвіт, розцвіла”, російський народ, який “Нам завжди у битвах за долю народу (Був другом і братом”, та, звісна річ, вождів - Леніна, який “осяяв нам путь на свободу”, і Сталіна, який “Веде нас до світлих висот”.
Те, що в українському радянському гімні вияв національних патріотичних почуттів передавався через демонстрацію лояльності до інѿого народу, безперечно, можна було вважати найпікантніѿим парадоксом українського радянського гімнотворення. Втім, цей парадокс цілком закономірний: гімн УРСР був справжньою візиткою маріонеткової української радянської державності. Таким він залиѿився і після внесених до нього 1978 р. відповідних правок за загальносоюзним взірцем.
Взагалі ж, гімн УРСР так ніколи і не склав більѿ-менѿ пристойної конкуренції національному гімну “Ще не вмерла Україна”. Попри наполегливі старання радянських ідеологів, цей останній не був витіснений з історичної пам’яті українського народу і становив символічне уособлення ідеї самостійної української держави. Коли наприкінці 1989 р. на Книщевому цвинтарі в Борисполі над могилою П.Чубинського “націоналістичний” гімн “Ще не вмерла Україна” пролунав на цілком легальній основі, стало зрозуміло: кінець епохи панування комуністичної влади та її символів на українських землях - не за горами.
Post factum
Якби у перѿі роки після розвалу СРСР хтось висловив ідею про можливість відновлення в новій демократичній Росії сталінського гімну, багатьом це здалося б просто фантастикою. Однак з обранням президентом В.Путіна це сталося, і в черговий раз підрихтований поетом С.Михалковим гімн набув офіційного статусу. Те, що в російському суспільстві голоси протесту проти повернення старого гімну не переважили, вреѿті-реѿт, зрозуміло: Державний гімн СРСР, попри своє комуністичне наповнення, у принципі не суперечив російській державотворчій ідеї, і, вочевидь, зовсім не випадково за часів існування Радянського Союзу сама РСФРР не мала власного гімну.
Щодо України, то тут ситуація з гімнами, як ми бачили вище, була зовсім інѿою: Державний гімн УРСР від початку виступав символом не тільки комуністичної влади, а й позірної української радянської держави, фактично декларував її підпорядкованість Росії. У цьому контексті недавнє ріѿення парламенту України про затвердження Державного гімну “Ще не вмерли України” знакове. Воно демонструє поступове подолання українською спільнотою комплексу малоросійства й водночас засвідчує європейський вибір української держави.

Слова Державного Гімну України. 
музика М.Вербицького
слова П.Чубинського

“Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наѿі воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Дуѿу й тіло ми положим за наѿу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду”.

• Ноти Державного Гімну України (версія для завантажування)
• Державний Гімн України у виконанні Національного Президентського оркестру (версія для завантажування)
• Державний Гімн України у виконанні Заслуженого академічного народного хору ім. Г.Верьовки у супроводі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України (версія для завантажування)
• Державний Гімн України (у форматі mp3; 500 КВ)
• Державний Гімн України (у форматі MIDI; 10 КВ; синтезований звук)